мене, коли ви вийшли, і випровадив: Я тебе ще, говорить, прикличу, і ще випитаю про дещо…
— А Миколу при тобі випитував?
— Як вас випровадив і мене зараз випровадив, а Миколку випитувати почав.
Міщанин задержався і нараз знову поклав поклін, доторкнувшись пальцем до долівки.
— За обмову і за злобу мою простіть.
— Бог простить, — відповів Раскольніков, і як тільки вимовив те, міщанин поклонився йому, лиш вже не до землі, а до пояса, поволеньки обернувся і вийшов з кімнати. — Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями, — твердив Раскольніков і сміливійше ніж коли небудь вийшов з кімнати.
— Тепер ми ще поборемось, — з злобною усмішкою промовив він, спускаючись в долину сходами. Та злоба відносилась до него самого: він з погордою і соромом згадував про свою „малодушність”.
Поранок, що наступив після рокового для Петра Петровича обяснення з Дунечкою і з Пульхерією Александрівною, приніс свій отвережуючий вплив і на Петра Петровича. Він на велику свою неприємність, приневолений був мало-помалу приняти за факт доконаний і невідкличний те, що вчера ще здавалося йому подією майже фантастичною і такою, що хоч і збулася, але все таки ще мов би неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства усю ніч ссав його серце.
Піднявшись з ліжка, Петро Петрович зараз таки подивився в зеркало. Він обавлявся, чи не розлилась в нім за ніч жовч. Однакож, з сеї сторони усе було поки що гаразд і поглядівши на своє благородне, біленьке і трохи потовстіле за послідний час обличчя, Петро Петрович навіть на хвилинку подобрів, в найповнійшім переконанню, що найде собі жінку де небудь в иншім місці, та може ще і красшу; мимо того таки зараз отямився і енерґічно плюнув в бік, чим викликав мовчаливу, але саркастичну усмішку в молодім своїм приятелю і кімнатнім товаришу, Андрію Семеновичу Лебезятніко-
