і змучена, і вернулася до Катерини Іванівни в незвичайнім помішанню.
За цілий час сеї сцени Андрій Семенович то стояв біля вікна, то ходив по кімнаті, не хотячи переривати розмови; коли-ж Зоня вийшла, він зараз приблизився до Петра Петровича і торжественно простягнув йому руку:
— Я всьо чув і всьо бачив, — сказав він, особливо ударяючи на посліднє слово. — Се благородно, то є, я хотів сказати, гуманно! Ви хотіли уникнути вдячности, я бачив! І хоч, признаюся вам, я не можу похваляти з засади приватного милосердя, бо воно не тільки не викорінює зла радикально, але ще навіть його піддержує, то все-ж таки не можу не признатись, що глядів на ваш поступок з задоволенням, — так, так, мені се подобається.
— Ет, все те дурниця! — воркотів Петро Петрович, трохи тронутий і якось так приглядаючись Лебезятнікову.
— Ні, не дурниця! Чоловік обиджений і розсерджений як ви вчерашньою пригодою, та котрий рівночасно уміє думати про нещастя других, — такий чоловік… хоч поступками своїми він робить соціяльну похибку, — все-ж таки… гідний поважання! Я навіть не сподівався сего по вас, Петре Петровичу, тим менше, що після ваших понять,… о! як ще перешкаджають вам ваші поняття! Як зворушає, приміром, вас отся вчерашня неудача, — кликнув добренький Андрій Семенович, наново почувши давну свою наклонність до Петра Петровича, — і нащо вам конче сеї женитьби, сеї законної женитьби, великодушний, сердечний Петре Петровичу? Нащо вам доконче сеї законности в женитьбі? Ну, коли охота, так бийте мене, а я рад, рад, що вона не вдалася, що ви вільні, що ви не зовсім ще погибли для людськости, рад… Чи бачите: я висказався!
— Мені її конечно на те, паночку, що в вашім горожанськім подружжю я не хочу рогів носити і чужих дітей годувати, ось нащо мені законне подружжа потрібне, — щоби щонебудь відповісти, сказав Лужин.
Він був чимсь особливо занятий і задуманий.
— Дітей? Ви дотронулись дітей? — дрігнув Андрій Семенович як боєвий кінь, що зачув воєнну трубу. — Діти — питання соціяльне і питання першої ваги, я признаю; все-ж таки питання про діти рішаться инакше. Декотрі навіть зовсім відкидають дітей, як кождий натяк на сімю. Ми пого-
