де ти була? Чудо, що ти навіть на похороні батька така неточна. Родіоне Романовичу, пустіть її коло себе. Ось твоє місце! Зонечко… чого хочеш, бери. Мармеляди возьми, се добре. Зараз блини принесуть. А дітям дали? Полечко, чи усе у вас там є? Кхи-кхи-кхи! Ну, гаразд. Май розум, Леночко, а ти, Колю, не теліпай ніжками; сиди як благородний хлопчина сидіти повинен. Що ти говориш, Зонечко?
Зоня поспішила таки зараз передати їй вибачення Петра Петровича, стараючись говорити так, щоби всі чули, і уживаючи добірно поважливих виразів, нароком навіть дібраних самим Петром Петровичем і розкрашених нею. Вона додала, що Петро Петрович велів особливо переказати, що він, скоро тільки йому буде можливо, як найскорше прибуде, щоби поговорити про діла на самоті і умовитися про те, що можна зробити і предприняти дотично дальшого і проче і проче.
Зоня знала, що се пригласкає і успокоїть Катерину Іванівну, польстить їй, а головне, гордість її буде вдоволена. Вона сіла коло Раскольнікова, котрому наборзі поклонилась, і назірцем цікаво на него глянула. Впрочім, за весь останній час якось уникала вона і глядіти на него і говорити з ним. Вона була начеб навіть розсіяна, хоч так і гляділа в лице Катерині Іванівній, щоби її догодити. Ні вона, ні Катерина Іванівна не були в жалобі, бо не мали одіння; на Зони було якесь малинове темнійше, а на Катерині Іванівній одиноке її одіння, перкалеве, темне з смужками.
Повідомлення про Петра Петровича перейшло як по маслі. Вислухавши з достоїнством Зоню, Катерина Іванівна з тим самим достоїнством повідомилась: як здоровля Петра Петровича? Потім, таки зараз і ледви не вголос, прошептала до Раскольнікова, що дійсно ніяково було би достойному і солідному чоловікови, як Петро Петрович, попасти в таку „незвичайну компанію”, хоч він аж і дуже прихильний її родині і давний приятель її таточка.
— Ось длячого я особливо вам вдячна, Родіоне Романовичу, що ви не цурались хліба-соли в моїй хаті, та ще й при такій нагоді, — додала вона майже вголос, — та втім, я переконана, що лиш ваша особливша приязнь до мого бідного покійника спонукала вас додержати своє слово.
Потім вона ще раз гордо і з достоїнством огляділа своїх гостей, і знову з особлившою дбалістю повідомилась голосно і через стіл у глухого старика: „Чи не хоче він ще печені
