димости вашої ненечки яко першу запомогу. Усе те бачив Андрій Семенович. Опісля я вас відпровадив до дверий, — ви усе ще були однаково помішані, — після чого оставшись сам-на-сам з Андрієм Семеновичем, я переговорив з ним мінуть около десять. Андрій Семенович вийшов, а я знову звернувся до стола з лежачими на нім грішми, з заміром перечислити їх і відложити, як і хотів передше, окремо. На моє велике здивування одного сторублевого білєта не ставало. Позвольте розсудити; підозрівати Андрія Семеновича я вже ніяк не можу, пані; навіть такого здогаду соромлюся. Помилитись в рахунку я рівнож не міг, тому що на хвилинку перед вашою появою я покінчив ціле обчислення і найшов цілу суму як слід. Признаєте самі, що нагадуючи ваше помішання, вашу поквапність відходити і те, що ви тримали якийсь час руку на столі; взявши наконець під розвагу суспільне становище ваше і сполучені з ним привички, я, так сказати з перестрахом і навіть проти волі моєї, приневолений був остановитись на підозрінню, — розуміється, жорстокім, але — справедливім, пані! Додам ще і повторю, що мимо всеї моєї очевидної певности, розумію, що все таки в теперішнім обвиненню моїм є для мене трохи ризика. Однакож, як бачите, я не без причини; єдино ваша чорна невдячність є причиною всему! Адже-ж я вас запрошую в інтересах убогої матері вашої, я дарую вам десять рублів, а ви таки зараз, безпосередно, платите мені за все те подібним поступком! Ні, пані, се вже не гарно! Научка доконечна. Та розберіть самі; мимо всего того, як справдішний друг ваш, прошу вас (бо ліпшого друга не можете мати в отсю хвилю), опамятайтесь! Инакше буду неумолимий! Ну, пані, як?
— Я нічого не брала у вас, — прошептала переражена Зоня, — ви дали мені десять рублів, ось вони, візьміть їх.
Зоня виняла з кишені десять-рублевий папірчик і простягнула руку до Лужина.
— А до тих сто рублів ви так і не признаєтесь? — докірливо і з натиском проговорив він, не принимаючи грошей.
Зоня оглянулась довкола. Всі позирали на неї з такими страшними, строгими, насмішливими, ненависними лицями. Вона поглянула на Раскольнікова… той стояв біля стіни, зложивши навхрест руки, і палаючим поглядом глядів на неї.
— О, Господи! — вирвалось у Зоні.
