Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/410

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Остав мене, — закричав він нараз, дрожачи від нервового болю, — остав мене!

Він сперся ліктями на коліна і як в кліщах стиснув собі долонями голову.

— Яка мука! — вирвався тяжкий зойк у Зоні.

— Ну, що тепер робити, говори! — запитав він, нагло піднявши голову, і з гидко від розпуки викривленим лицем глядячи на неї.

— Що робити! — скрикнула вона, відразу зірвавшися з місця, і очі її, доси повні сліз, як стій заіскрились, — встань!

Вона вхопила його за рамя; він підвівся, споглядаючи на неї в здивованню.

— Іди зараз, в отсю мінуту, стань на перехрестю, поклонися, поцілуй наперед землю, котру ти осквернив, а потім поклонись цілому світови, на всі чотири сторони, і скажи всім вголос: „я убив!” Тоді Бог пішле тобі знову життя. Пійдеш? Пійдеш? — запитувала вона його, ціла дрожачи, мов би в лихорадці, схопивши його за обі руки, міцно стиснувши їх в своїх руках, і глядячи на него вогненим поглядом.

Він зачудувався і був навіть поражений її напрасним захватом.

— Се ти про каторгу, чи як, Зоню? Донести, кажеш, на себе треба? — запитав він мрачно.

— Страдання приняти і викупити себе ним, ось що треба.

— Ні! Не піду я до них, Зоню.

— А жити-ж, жити як будеш? Жити з сим будеш? — кликала Зоня. — Хіба-ж се тепер можливе? Ну, як ти з матірю будеш говорити? (О, з ними, з ними що тепер буде!). Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже вже кинув, кинув. О, Господи! — скрикнула вона. — Адже він вже те все сам знає. Ну як же, як же з сим жити! Що з тобою тепер буде!

— Не будь дитиною, Зоню, — тихо промовив він, — чим я винен перед ними? Пощо пійду? Що їм скажу? Все те лиш сонна мара… Вони самі гублять міліони людей, та се ще за чесноту уважають. Ледащо і падлюки вони, Зоню!… Не пійду. І що я скажу: що убив, а грошей взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з їдкою усмішкою. — Адже-ж вони наді мною сміятись будуть, скажуть: дурень, що не взяв. Трус і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Зоню, і не