він відразу почув і пізнав, що він став незрівнано нещаслившим, ніж був передше.
— Зоню, — сказав він, — вже ліпше не ходи до мене, коли я буду в острозі сидіти.
Зоня не відповіла, вона плакала. Уплило кілька мінут.
— Є на тобі хрест? — відразу несподівано запитала вона, начеб відразу нагадала.
Він спершу не порозумів питання.
— Ні, адже ні? На, візьми отсей з кипарисового дерева. У мене другий остався, мідяний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялись, вона мені свій хрестик, а я її свій образок дала. Я тепер Лизаветин стану носити, а сей для тебе. Візьми… адже мій! Та мій! — просила вона. — Адже враз терпіти пійдемо, враз і хрест понесемо!
— Дай! — сказав Раскольніков.
Йому не хотілось зробили її крикрість. Все-ж таки він завернув протягнену за хрестом руку:
— Не тепер, Зоню. Ліпше опісля, — додав він, щоб її успокоїти.
— Так, так, ліпше, — підхопила вона з унесенням, — коли підеш на страдання, тоді і надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.
В отсю хвилю хтось тричі стукнув в двері.
— Зофіє Семенівно, чи можна до вас? — почувся чийсь дуже знакомий, ввічливий голос.
Зоня кинулась до дверий в перестраху. Біляве лице пана Лебезятнікова заглянуло в кімнату.
Лебезятніков мав вид наляканий.
— Я до вас, Зофіє Семенівно. Звиніть… Я так і думав, що вас застану, — звернувся він нараз до Раскольнікова, — то є, я нічого не думав… в отсім роді… але я іменно думав… Там у нас Катерина Іванівна з розуму зійшла, — сапнув він нараз Зоні, покинувши Раскольнікова.
Зоня скрикнула.
— Так воно є, по крайній мірі, так здається. Впрочім… Ми там не знаємо, що і робити, отщо, пані! Вернулась вона — її звідкись там, здається, вигнали, може і побили… та
