Для Раскольнікова наступив дивний час: дослівно начеб туман упав відразу перед ним і замкнув його в безвихідну і тяжку самоту. Нагадуючи сей час опісля, вже довго потому, він догадувався, що память його на часи мов би запоморочувалась, і що так тягнулось, з малими перервами, аж до оконечної катастрофи. Він був переконаний рішучо, що в многім тоді помилявся, приміром, в часі, коли що сталось. По крайній мірі, нагадуючи опісля і силуючи вияснити собі нагадане, він неодно довідався про себе самого лиш за посередництвом вказівок, одержаних від других. Одну подію він змішував, приміром, з другою; инше уважав наслідком події, що істнувала тільки в його уяві. На часи огортала його хоробливо-томляча трівога, що перероджувалась навіть в панічний страх. Однакож він памятав також, що бували мінути, години і навіть може-бути дні, повні апатії, котра заволоділа ним, якби наперекір давнійшому страхови, — апатії, похожої на хоробливо-рівнодушний стан декотрих умираючих. Загалом же в ті послідні дні він і сам начеб старався втечи від ясного і повного зрозуміння свого положення; деякі насущні факти, що домагались безпроволочного розяснення, особливо дошкуляли йому; все-ж таки як рад би він був освободитись і утечи від отсих клопотів, забуття котрих грозило впрочім повною і неминучою погубою в його положенню.
Особливо трівожив його Свидригайлов: можна навіть було сказати, що він якось аж задержався на Свидригайлову. Від часу надто грізних для него і надто ясно висказаних слів Свидригайлова в помешканню Зоні, в хвилю смерти Катерини Іванівни, мов то нарушився звичайний порядок його думок. Та мимо того, що сей новий факт незвичайно його непокоїв, Раскольніков якось не спішив з розясненням діла. Хвилями, находячи себе нагло де небудь в віддаленій і самітній части міста, в якій небудь убогій гостинници, самого, за столом, в задумі, і ледви памятаючи, як він попав сюди, він нагаду-
