Лист матері його змучив. Однак що до головної, найважнійшої точки, сумніву в нім не було ні на хвилинку, навіть ще тоді, коли він читав лист. Головне питання було рішене в його голові і рішене остаточно: „Не бувати сему подружу, поки я живий, і к чорту добродія Лужина!”
— Бо вже-ж отся справа ясна, — воркотів він про себе, усміхаючись і лукаво торжествуючи наперед успіхом свого рішення. — Ні, матусю, ні, Дунечко, не обманути мене вам!… І ще звиняються, що моєї ради не питали і без мене діло порішили! Вони думають, що тепер вже справу розбити годі: а побачимо, годі чи ні! Вимівка ось яка знаменита: „вже такий, треба знати, діловий чоловік Петро Петрович, такий діловий, що і женитись инакше не може, як почтою, ледви що не зелізницею”. Ні, Дуню, вже я знаю, про що се ти зі мною богато говорити збираєшся; знаю і те, про що ти цілу ніч думала, ходячи по кімнаті, про що молилась перед Казанською Божою Матірю, котра у матусі в спальни висить. На Голгофту, знать, тяжко вступати. Гм… Так отже рішене вже остаточно: за ділового і раціонального чоловіка зволите виходити Евдокіє Романівно, чоловіка, що має свій капітал (що вже має свій капітал, се соліднійше, виразнійше), що служить в двох місцях і розділяє переконання новійших наших поколінь (як пише матуся), і „здається доброго”, як замічає сама Дуня. Отсе здається найкраще із всего! І отся Дуня, на таке здається замуж іде!… Славно! Славно!
— А цікавійше однакож, чого се матуся про „новійші покоління” мені написала? Чи просто лиш для характеристики особи, чи з дальшою цілею: задобрити мене в користь д. Лужина? О хитрі! Цікаво булоб обяснити ще одну обставину: до якої степени вони обі були щирі між собою в той день і в ту ніч, і за весь послідуючий час? Чи всі слова між ними були просто висказані, чи може поняли обі, що у одної і у другої одно на серці і в думках, так отже не треба вже усего вголос висказувати та без потреби проговорюватись. Здається, воно так почасти і було; по листі видко: матуси він показався різьким потрохи і наівна матуся полізла до Дуні з своїми поміченнями. А тая, розуміється, розсердилась і „відповіла з досадою”. Очевидно! кого не розлютить, коли справа ясна і без наівних запитань і коли порішене, що вже нічого говорити. І чого се вона пише мені: „Люби Дуню,
