Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/443

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

случай, пане, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров „відсвіжує”; коли ціле життя проповідується в комфорті. Тут — книжні мрії, пане, тут теоретично роздразнене серце; тут видна рішимість на перший крок, тільки рішимість окремого рода, — рішився, та мов з гори упав, або з дзвіниці злетів, та на проступок, бачите, зовсім мов не своїми ногами прийшов. Двері за собою забув замкнути, а убив, двоє людей убив, після теорії. Убив, тай грошей забрати не умів, а що встиг захопити, те під камінь заніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверми сидів, а в двері ломились, а дзвінок дзвенів: ні, він потім вже на пусту кватиру, в горячці пригадати собі сей дзвінок пійде, холоду хребтового знову зазнати прийшла йому потреба… Ну, та се, припустім, в недузі; а то ось ще: убив, та чесним чоловіком себе уважає, людьми погорджує, блідим ангелом ходить, — ні вже який тут Миколка, голубчику Родіоне Романовичу, тут не Миколка!

Сі послідні слова, після всего передше сказаного і так похожого на відкликання, були надто вже несподівані. Раскольніков цілий задрожав, мов би його ножем прошиб.

— Так… хто-ж… убив? — запитав він, не видержавши, задиханим голосом.

Порфір Петрович відхилився на плечки крісла, начеб вже так несподівано і він був зачудований питанням.

— Як се, хто убив?… — сказав він, будьто би не віруючи своїм ухам. — Та ви, убили, Родіоне Романовичу! Ви і убили пане… — додав він майже шепотом, цілковито переконаним голосом.

Раскольніков підскочив з дивана, постояв кілька секунд і сів знову, не говорячи ні слова. Дрібні судороги перебігли по цілім його лиці.

— Губонька, бачите, знову, як і тоді, подрігує, — пробурмотів мов би аж з співчуттям Порфір Петрович. — Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так поняли, пане, — додав він трохи помовчавши, — тому так і здивувались. Я іменно прийшов з тим, щоби вже все сказати і справу звести на отверту дорогу.

— Се не я убив, — шепнув Раскольніков зовсім так як настрашені маленькі діти, коли їх схоплять на горячім вчинку.

— Ні, се ви добродію, Родіоне Романовичу, ви, пане, і ніхто инший, — строго і переконано прошептав Порфір.