чать і слідять себе взаїмно. Наконець Свидригайлов голосно розхохотався.
— Ну, ну! Ходіть вже, коли хочете, я тут! — крикнув він з вікна.
Раскольніков піднявся в гостинницю.
Він найшов його в дуже маленькій, задній кімнатці з одним вікном, що притикала до великої салі, де на двайцяти маленьких столиках при криках нужденного хору співаків, пили чай купці, чиновники і велика сила ріжного народу. Відкись там долітав стук куль на білярді. На столику перед Свидригайловом стояла почата бутелька шампанського і лямпка, до половини повна вина. В кімнатці находились ще хлопчик-катаринкар, з маленькою ручною катаринкою і здоровенна, румяна дівка, в піднятій юбці і в тирольськім капелюсі з лентами, співачка, літ вісімнайцяти, котра не зважаючи на хорову пісню в другій кімнаті, співала при супроводі катаринки досить сильним контральтом якусь лакейську пісню…
— Ну, і доста! — перервав її Свидригайлов при вході Раскольнікова.
Дівчина таки зараз перервала і задержалась у ввічливім дожиданню. Співала вона свою римовану лакейщину також з якимсь серіозним і ввічливим відтінком на лиці.
— Ей, Пилипе, лямпку! — крикнув Свидригайлов.
— Я не буду пити вина, — сказав Раскольніков.
— Як хочете, я не для вас. Пий, Катрусю! Сьогодня нічого більше не буде треба, забирайся!
Він налив її цілу лямпку вина і положив жовтенький білєтик. Катруся випила лямпку відразу, як пють вино женщини, то є не перериваючи, в двайцять глоток, взяла білєтик, поцілувала Свидригайлова в руку, котру той зовсім серіозно допустив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею винісся і хлопчик з катаринкою.
Обоє вони були приведені з вулиці. Свидригайлов і тижня ще не жив в Петербурзі, а вже усе коло него було на якійсь патріярхальній стопі. Послугач гостинниці, Пилип, також був вже „знакомий” і підлещувався. Двері до салі запирались; Свидригайлов в отсій кімнатці був як у себе дома, і проводив в ній може бути цілі дні. Гостиння була негарна, погана і навіть не середньої руки.
