Ні, Дуня не з тих була, скільки я її знав, і… ну, та вже певно не змінилась і тепер!… Що говорити! Тяжкі Свидригайлови! Тяжко за двіста рублів ціле життя ґувернанткою по ґуберніях тягатись, але я все таки знаю, що сестра моя скорше за муринку стане у плянтатора, або за Лотиша у остзейського Німця, ніж осквернить душу свою і спідлить своє серце звязею на віки з чоловіком, котрого не поважає і з котрим їй нічого чинити, — задля одної своєї особистої вигоди!
— І хочби навіть добродій Лужин був з самого щирого золота, або з одноцільного брилянта, і тоді не згодиться стати законною наложницею добродія Лужина! Чому-ж тепер згоджується? В чім розвязка загадки? Діло ясне: для себе, для комфорту свого, навіть для спасення себе від смерти, себе не продасть, а для другого ось і продає! Для милого, для обожаного чоловіка, продасть! Ось в чім вся наша штука і лежить: за брата, за матір продасть! все продасть! все продасть! О, тут ми, в потребі, і моральне чувство наше придавимо; свободу, спокій, навіть совість, усе, усе на торговицю понесемо. Пропадай життя! коби лиш ті улюблені душі наші були щасливі. Мало того, свою власну казуїстику видумаємо, у Єзуїтів навчимося, а на час бути-може і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, справді треба для доброї ціли. Таківські ми вже, і усе ясно як день.
— Ясне, що тут ніхто инший як Родіон Романович Раскольніков в виду і на першім пляні стоїть. Ну, як же! мої милі, щастя його може оснувати, на університеті удержати, спільником зробити, усю судьбу його обезпечити; і далій-далій він богачем стане, знатним, поважаним, а може-бути і славним чоловіком закінчить життя! А мати? Ну, тут же іде о долю Родя, неоціненого Родя, першої дитини! Та як же для такої дитини хоч би аж і такою донькою не пожертвувати! О милі і несправедливі серця! Ви-б і від долі Зоні, колиб було треба, певно не відказались. Зонечка, Зонечка Мармеладова, вічно Зонечка, поки світ стоїть! Чи отсю жертву, отсю жертву зміряли ви обі до дна, до споду? Чи так? Чи під силу вона вам? Чи буде з неї користь? Чи розумна вона? Знаєш що, Дунечко, що доля Зоні нічим не обридливійша від долі з добродієм Лужином? „Любови тут бути не може”, пише матуся. А що, коли не то любови, але ще й поважання не може бути, а противно вже є відраза, погорда, обриджен-
