ганого. Дійсно, у неї були деякі вельми смішні привички; тілько скажу вам просто, що мені сердечно жаль тих многих прикростей, котрих я був причиною. Ну, і доста, буде того, здається, для дуже приличної oraison funebre найніжнійшій жінці найніжнійшого мужа. Коли ми попадали в незгоду, я більшою частю мовчав і не роздразнявся, і се джентельменське поступовання майже завсігди доводило до ціли; воно на неї впливало, її навіть подобалось; бували припадки, що вона мною навіть чванилась. Лиш сестриці вашої все таки не стерпіла. І яким світом воно сталося, що вона осмілилась взяти таку красавицю в свій дім за ґувернантку! Я обясняю тим, що Марта Петрівна сама залюбилась в неї і аж на мене сердилась зразу за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я так рівнодушний на її безнастанні і влюблені відзиви про Евдокію Романівну. Сам не розумію, чого її хотілось! Ну, вже розуміється, Марта Петрівна розповіла Евдокії Романівній про мене все, що тільки знала. У неї була нещасна привичка, кождому а кождому розповідати всі наші родинні тайни і перед кождим раз-враз на мене жалуватись; як же було пропустити такого нового любого приятеля? Догадуюся, що у них і розмови иншої не було як про мене, і вже без сумніву Евдокії Романівній стали звісні всі ті мрачні, таємничі сказки, що то їх мені приписують… Заложуся, що і ви вже дещо з того також чули?
— Чув. Лужин обвиняв вас, що ви навіть були причиною смерти дитини. Правда се?
— Зробіть ласку, оставте всі ті підлости в спокою, — з відразою і сердито заперечив Свидригайлов. — Коли вже так конечно схочете довідатись про всі ті недоріцтва, то я колинебудь розповім вам окремо, а тепер…
— Говорили також про якогось там вашого лякея на селі і що, будьто би, ви були також чогось там причиною.
— Зробіть ласку, буде того! — перебив знову з явною нетерпеливістю Свидригайлов.
— Се чи не той самий лякей, що то вам після смерти люльку приходив набивати… як самі мені розповідали? — роздразнявся все більше і більше Раскольніков.
Свидригайлов уважно поглядів на Раскольнікова і тому показалось, що в погляді тім мелькнула хвилево, мов блискавка, лукава усмішка, тільки Свидригайлов повздержався і вельми ввічливо відповів:
