— Се той самий. Я бачу, що вас також усе те незвичайно займає і буду уважати своєю повинністю при першій добрій нагоді щодо всіх пунктів заспокоїти вашу цікавість. Чорт візьми! Я бачу, що справді можу здаватись кому небудь особою романтичною. Судіть же, до якої степени я обовязаний після того бути вдячним покійній Марті Петрівній за те, що вона наговорила вашій сестрі про мене стільки таємничого і цікавого. Не смію судити про вражіння; лиш на всякий припадок се було для мене вигідне. При всій природній відразі до мене Евдокії Романівни і мимо мого вічно мрачного і відпихаючого виду, — її стало наконець жаль мене, жаль пропащого чоловіка. А коли серцю дівчини стане жаль, то, вже, розуміється, се для неї більше всего небезпечне. Тут вже нехибно захочеться і „спасти”, і напутити на добру дорогу і воскресити і приєднати для більш благородних цілей і відродити до нового життя і діяльности, — ну звісно, що можна намаячити в тім роді. Я таки зараз зміркував, що птичка сама летить в сітку, і з свого боку приготовився.
— Ви, здається, хмуритесь, Родіоне Романовичу? Нічого, пане, річ, як самі знаєте, скінчилась на дурниці. (Кат бери, скільки я пю вина!). Знаєте, мені завсігди було жаль, з самого початку, що судьба не дала родитись вашій сестрі в другім або третім століттю нашої ери, де небудь донькою володіючого князика, або там якого небудь правителя чи проконсуля в Малій Азії. Вона без сумніву, була би одна з тих, котрі перетерпілиб мучеництво і вже напевно би усміхалась, коли би її грудь пекли розпаленими кліщами. Вона би пішла на се нарочно сама, а в четвертім і в пятім століттю втекла би в єгипетську пустиню і жила би там трийцять літ, кормлячись корінями, одушевленями і привидами. Сама вона тільки того жаждить і домагається, щоби за когонебудь яку небудь муку чим скорше приняти, а не дай її сеї муки, так вона бути може і в вікно вискочить.
— Я чув дещо про якогось там пана Разумихіна. Він хлопець, кажуть, не дурний (що і прізвище його показує, семинарист здається), ну, так нехай і сторожить вашу сестру. Одним словом, я, здається, її зрозумів, що і уважаю собі за честь. Але тоді, то є в початку знакомства, самі знаєте, буваєш завсігди якийсь легкодушнійший і дурнійший, глядиш не так, як слід, бачиш не те. Чорт візьми, чого-ж вона така
