неприлично світовому чоловікови. А впрочім мої погляди в цілости ви знаєте; я нікого рішучо не обвиняю. Сам я панок, сего і держусь. Та ми про те вже нераз говорили. Я-ж і мав щастя інтересувати вас моїми поглядами… ви дуже бліді, Евдокіє Романівно?
— Я отсю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, котрим все позволяється… Мені приносив Разумихін…
— Добродій Разумихін? Статтю вашого брата? в журналі? Є така стаття? Не знав я. От відай цікаве! Та куди-ж ви, Евдокіє Романівно?
— Я хочу бачити Зофію Семенівну, — проговорила слабим голосом Дунечка. — Куди до неї йдеся? Вона може вже і прийшла; я конечно, таки зараз хочу її бачити. Нехай вона…
Евдокія Романівна не могла договорити; віддих її наче ножем перетяв.
— Зофія Семенівна не вернеться до ночі. Я так догадуюсь. Вона повинна була прийти дуже скоро, коли-ж її нема, то прийде вже дуже пізно…
— А, так ти брешеш! Я бачу… ти брехав, брехав… ти все те брехав… Я тобі не вірю: не вірю! не вірю! — кричала Дунечка, цілком несамовита, цілком теряючи голову.
Трохи не в обмороку упала вона на крісло, котре поспішив підставити її Свидригайлов.
— Евдокіє Романівно, що з вами, опамятайтесь! От вам вода. Випийте одну глотку…
Він бризнув на неї водою. Дунечка дрігнула і отямилась.
— Сильно поділало! — бурмотів про себе Свидригайлов, насупившись. — Евдокіє Романівно, успокійтесь! Знайте, що у него є приятелі. Ми його виратуємо, поможемо. Хочете, я вивезу його за границю? У мене грошей доволі; я за три дні дістану пашпорт. А відносно того, що він убив, то він ще довершить богато добрих діл, так що все те загладиться; успокійтесь. Великим чоловіком ще може бути. Ну, що з вами? Як вам тепер?
— Лукавий чоловіче! Він ще насмівається. Пустіть мене…
— Куди ви? Та куди ви?
— До него. Де він? Ви знаєте? Чого ті двері заперті?
