Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/527

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Він скорше допускав тут одну тільки тупу тяжкість інстинкту, котру не йому було пірвати і наслідком котрої він знов таки не був в силі перекрочити (з причини слабости і нікчемности своєї). Він глядів на каторжних товаришів своїх і дивувався: як також всі вони любили життя, як вони дорожили ним! Іменно йому показалось, що в острозі його ще більше люблять і цінять і більше ним дорожать, ніж на свободі. Які страшні муки і кари не переносили декотрі з них, приміром, розбишаки! Чи справді вже стільки може для них значити який-небудь промінь сонця, дрімучий ліс, де-небудь в незвісній глуші студена керниця, запамятана ще позаторік, і про побачення з котрою розбишака маячить, як про побачення з любкою, бачить її у сні, зелену травицю довкола неї, співучу пташку в кущі? Вдивляючись дальше, він бачив приміри ще більше трудні до обяснення.

В острозі, в тім що його окружало, він, розуміється, неодного не завважав, та і не хотів зовсім завважати. Він жив начеб зажмуривши очи; йому мерзко і незносно було глядіти. Але під кінець не одно стало дивувати його і він якось мимохіть став помічати те, про що передше йому і не снилось. А загалом і найбільше стала дивувати його та страшна та непроходима пропасть, котра лежала межи ним і всім тим людом. Здавалось, він і вони були ріжних націй. Він і вони гляділи на себе недовірчиво і неприязно.

Він знав і розумів загальні причини такого розєднання; однак ніколи не допускав він передше, щоб ті причини були на ділі так глубокі і сильні. В острозі були також заслані Поляки, політичні переступники. Ті по просту уважали весь той нарід за невіж і хлопів і погорджували ними, але Раскольніков не міг так глядіти: він ясно бачив, що ті невіжі в неоднім значно розумнійші від самих Поляків. Були тут і Росіяне, що також надто згори дивилися на сей нарід, — оден бувший офіцер і два семинаристи; Раскольніков ясно бачив і їх помилку.

Та його самого не любили і уникали всі. Його навіть почали під кінець ненавидіти, — длячого? Він не знав того. Погорджували ним, сміялись над ним, сміялись над його проступком ті, що провинились більше як він.

— Ти пан! — говорили йому. — Чи треба тобі було з топором ходити? Зовсім не панська річ.

Другого тижня великого посту прийшла на него черга