що неприродно було би і дивуватись при стрічі з незнати яким костюмовим чудовищем. Але стілько злобної погорди вже нагромадилось в душі молодого чоловіка, що мимо всеї своєї, часами аж надто молодої дразливости, він ні трошки не соромився своїх лахів на вулиці.
Инакше малася річ при стрічі зі знакомими, або з колишніми товаришами, з котрими загалом він не любив стрічатись… А все-ж таки, коли оден пяниця, котрого не знати длячого і куди перевозили в отсю хвилю вулицею в великім, пустім возищи, запряженім великанською тягаровою конякою, крикнув йому несподівано, переїзджаючи: „Ей ти, німецький капелюшнику!” — і зареготався на все горло, показуючи на него рукою, молодий чоловік як стій зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх се був високий, круглий, шовковий, але цілком вже переношений, зовсім рудий, витертий і замарганий, з обірваними крисами і в найпоганійший спосіб похилений на бакир. Але не сором, а зовсім инше чувство, похоже навіть на переляк, огорнуло його.
— Я так і знав! — воркотів він занепокоєний, — я так і думав. Се вже гірше всего! Ось така перша лучша марниця, будь яка найнікчемнійша дрібниця весь замисл може попсувати! Дійсно, надто впадаючий в око мій капелюх… Смішний, тому то і впадає в око… До моїх лахів конечно потрібна шапка, хочби старий блин будь який, а не се чудовище. Ніхто того не носить, на версту заглядять, запамятають… іменно по тім запамятають і ось незбитий доказ. Тут треба бути о скільки можна незамітним… Дрібниці, дрібниці, головна річ!… ось ті то дрібниці і гублять завсігди і усе…
Йти було йому небогато; він навіть знав, кілько кроків від воріт його дому: рівно сімсот-трийцять. Якось так раз він їх перечислив, коли вже надто розмаячився. Тоді-то він і сам ще не вірив сим мріям своїм і тільки дразнив себе їх беззмисною, але притягаючою сміливістю. Тепер же, місяць опісля, він вже починав дивитись инакше і, мимо всіх роздражняючих монольоґів про свою безсильність і нерішимість, „беззмисну” гадку якось навіть мимохіть привик уважати вже предприємством, хотяй усе ще сам собі не вірив. Він навіть ішов тепер робити пробу свойому предприємству і з кождим кроком зворушення його росло чим раз більше і більше.
