Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/97

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

чайно дрібними чертами лиця, котрі однакож не виражали нічого особлившого, кромі трохи безстидности. Він боком і почасти з невдоволенням поглядів на Раскольнікова: надто вже на нім поганий був убір і мимо всего пригноблення таки ще не по убору був його вигляд; Раскольніков з необачности надто просто і довго подивився на него, так що той аж обидився.

— Тобі чого? — крикнув він, правдоподібно здивований, що такий голодранець і не думає розсипатись в порох від його громоносного погляду.

— Позвали… дістав завізнання… — відповів недбало Раскольніков.

— Се в справі відібрання від них, студента, грошей, — вмішався письмоводитель, відриваючись від паперу. — Ось вам, маєте, пане — і він перекинув Раскольнікову збиток паперів, показавши в нім місце: — Прочитайте!

— Грошей? яких-там грошей? — думав Раскольніков, — але вже тепер певне, що се не те!

І він здрігнувся з радости. Йому стало нараз невимовно легко. Усе з плечий злетіло!

— А в котрій годині вам приходити написано, добродію? — крикнув поручник, чим раз більше і більше незнати чого обиджаючись: — вам пишуть в девятій, а тепер вже дванайцята година!

— Мені принесли що лиш чверть години тому назад, — голосно і через плечі відповів Раскольніков, котрий також відразу ні сіло ні пало і собі розлютився і навіть находив в тім деяку приємність. — І того досить, що я хорий, в лихорадці прийшов.

— Прошу не кричати!

— Я не кричу, а дуже спокійно говорю, а се ви на мене кричите; а я студент і кричати на себе не позволю.

Помічник до тої степени роззвірився, що в першу хвилю навіть нічого не міг вимовити, а лиш якісь невиразні звуки вилітали з його уст. Він зірвався з місця.

— Прошу мо-о-овчати. Ви в уряді. Не бути грррубіяном, па-а-ане!

— Та і ви в уряді, — скрикнув Раскольніков, — а кромі того, що кричите, ще цигаретку курите, значить: всіх нас обиджаєте. — Сказавши теє, Раскольніков почув невимовну роскіш.