Письмоводитель з усмішкою споглядав на них. Горячий поручник був очевидячки збитий з пантелику.
— Се не ваше діло, пане! — прокричав він наконець якось неприродно голосно. — А ось позвольте но подати жалобу, що на него прийшла. Покажіть йому, Олександер Григорієвич. Позви на вас! Грошей не платите. Гей, який вилетів сокіл ясний!
Але Раскольніков вже не слухав і жадно вчепився паперу, глядаючи чим скорше розяснення. Прочитав раз, другий — і не порозумів.
— Се що таке? — запитав він письмоводителя.
— Та ось грошей від вас жадають на довжний лист, жалоба. Ви повинні або заплатити з всіми видатками, проволоками і т. д. або писемно тут заявити, коли можете сплатити, а рівночасно зобовязатись до часу сплати не виїзджати з столиці і не продавати ані не скривати свого майна. А вірителеви вільно буде продати ваше майно і з вами поступити по закону.
— Та я… нікому не винен!
— Се вже не наше діло. А ми ось дістали до виекзеквовання просрочений і законно протестований довжний запис на сто пятнайцять рублів, виданий вами вдові, колєжській асесорші Зарнициній девять місяців тому назад, котрий від сеї вдови дістався сплатою надворному радникови Чебарову. Ми і завзиваємо вас до писемного зобовязання.
— Та-ж се моя господиня?
— Ну так що-ж, що господиня?
Письмоводитель глядів на него з ласкавою усмішкою співчуття а заразом і деякого торжества, як на новика, котрого що лиш починають обстрілювати:
— Що-ж, голубчику, як же тобі тепер на серденьку?
Але яке, яке було йому тепер діло до довжного запису, до позиву! Чи заслугувало се хоч на найменшу трівогу, або бодай увагу! Він стояв, читав, слухав, відповідав, сам навіть запитував, та усе те машинально. Торжество самоохорони, радість з вибавлення від грозячої, страшної небезпеки, — ось, що наповняло в ту хвилю ціле його єство, без предвидження, без аналізи, без згадування і відгадування будуччини, без сумнівів і без питань. Се була мінута повної безпосередної чисто животної радости. Але в ту саму мінуту в конторі скоїлось щось в роді блискавки і грому.
