тися з бароном. По хвилині прийшов Бантромій, застиджений і радісний заразом.
— Ти, небоже, не дуже з мене смійся, — сказав він, обтираючи собі уста й розгладжуючи довжезні вуси. — Негонірно³⁸) то так надскакувати перед такою жабою, як барон, то правда, але що ж зробиш, коли він сила. А при тім іще, небоже, чоловік і спекулює потрохи. Видиш, що баронові це подобається, що він по кожній такій розмові ні за це ні за те червінця в руку тиць, ну, то й думаєш собі: що мені шкодить спину погнути? Вона не зломиться, а червонець, небоже, на старі літа найліпша підпора.
— Ну, але що ж вам таке наговорив ясновельможний пан барон? — спитав Іван, оминаючи дражливу розмову.
— О, нині барон був дуже ласкавий і веселий. Казав, що дістав із-за границі якусь дуже радісну телеграму, що зараз їде туди й не вернесь аж у день ліцитації, і здав на мене надзір над усім оцим добром.
— Так коло вас можна тут буде й мені притулитися? — спитав Іван.
— Тулися, небоже! Хоч у князевім ліжку спи, але тільки до ліцитації. Потім уже не моя воля. Потім, може, я тебе проситиму, щоб ти мене де при собі притулив.
107
