надїхав невеличкий возик, подібний до тих, у яких возять дітей, тільки з ручкою ззаду. В тім возику сидів згорблений, посивілий і поморщений чоловік з трупячим лицем і осовілими очима, а за возиком поступав, пхаючи його наперед себе, молодий парубчак у простім сільськім уборі.
— Князь, князь, — шепотіла юрба.
Комісія, почувши цей шепіт, зупинилася в своїм урядуванню, поки возик з князем не надкотився до самого стола. Ніна, сидячи на ґанку, дрогнула, побачивши батька таким нещасним та безпомічним. Вона поблідла, зірвалася з місця, але зараз же знов сіла, немов яка незрима рука взяла її за плечі й силою придавила до давнього місця.
Почалося урядування. Судовий екзекутор почав зпроквола читати урядову формулу, а далі викрикувати імена вірителів, яких претенсії були вписані на гіпотеці князівських дібр. Тільки один із них обізвався — барон.
При кожній дальшій назві барон викрикував: — Заспокоєний! — і складав на стіл комісії поквитування довжника з упевненням, що до князівської каси жадної претенсії більше не має.
Остаточно показалося, що лишився тільки один віритель — барон, а його претенсії були
116
