створіння, бо інакше відки ж би в нього брався такий жаль, коли всі інші тільки втішаються „музикою“?
А бренькіт у смереці з кожним днем ставав щораз слабший. Вкінці сьомого дня, коли Іван, нарешті, перший прибув до ліса й не застав нікого коло смереки, він відважився витягнути прокляту затичку, щоб випустити муху на волю. Але муха з дірки не вилазила. Притулив вухо до смереки — нічого не чути.
Встромив у дірку тоненький патичок, але в дірці ніщо не рухалось. Ось він устромив назад давню затичку, щоби другі не казали, що він муху випустив. Ще раз притулив вухо до смереки й надслухував уважно, але бренькоту не було чути.
Очевидно, муха здохла з голоду й муки!
І тепер нараз, по чотирнадцяти роках в уха його врізалось, мов вістря ігли, те саме бренькотіння, яке колись через сім день по дневі чув у смереці. Він мимоволі затремтів і оглянувся довкола. Боже, чи ж це була б річ можлива? Він якраз коло тої самої смереки, в якій перед чотирнадцятьома роками його пустий товариш Гринько зашпунтував нещасну муху. Що більше, в смереці стирчав іще той самий патичок, що його тоді Гринько віткнув у дірку з мухою. А той тонесенький бренькіт — відки він розлягався? Іван одним духом поскочив ід смереці,
17
