50 ринських⁹) річно, шмаття, як Бог приказав, їсти будеш те, що й я їм, а роботи тяжкої не будеш робити.
Іван тільки десь-колись промимрив: „Нну“, „Еге ж“ та „Авжеж“ та „Побачимо“, пив, закусував і, ні про що не турбуючись, ходив собі, мов бугай по молодій конюшині. Праця, як обовязок, а властиво, як тяжке ярмо перестала для нього існувати. Думки, котрі досі майже виключно приковані були до тих тачок, тепер, увільнені, попали в якийсь хвилинний застій, немов заснули, щоб випростуватися, набрати сили й самостійности. Бажання Іванові не могли ще вирватися з обсягу наймитського життя, з меж рідного села.
— От якби то сам пан війт прийшов просити мене до себе на службу! — думав Іван. — Сказав би я йому пару слів правди за те, що мене недавно вигаратав бучком, коли йому мої коні в житі шкоду зробили.
І справді, війт прийшов і Іван наговорив йому дурниць, котрі грізний начальник громади прийняв як щось таке, що йому віддавна належалося.
— Найліпше, мабуть, було б служити в панотця, — подумав собі Іван. І тут уже йшов до нього паламар послом від панотця і просив його прийти завтра на плебанію, бо єґомость дуже його потребують. Панотець почастував Івана
43
