вином — першим, яке Іван мав колинебудь в устах, і просив його, щоб йшов до нього на службу.
— Прийду, панотчику, чому ж би не мав прийти, — весело сказав Іван, цілуючи панотця в руку, але на думці в нього було зовсім що інше.
— А коли ж прийдеш? — запитав панотець.
— Ще нині відправлюся від свого господаря, а завтра вже буду в єґомостя, — сказав Іван. Панотець поблагословив його на дорогу й пішов у село.
Іван був слуга один у своїм роді. Не тільки робив за десятьох, але — це була річ не менше важна й цікава — не їв нічого. Еге! Від того памятного дня, коли то привіз стільки дров з ліса, господиня не бачила ложки ані хліба в його руці. І ніхто не бачив, щоб він їв. А проте за тих кілька неділь Іван розцвів і зарумянився, мов польовий мак.
— Що це таке з тобою, Іване, — питала його господиня, — чому ти їсти нічого не хочеш?
— Я ситий, — відповідав Іван. — Навіть не ставте нічого перед мене, бо я не можу їсти.
— Але хто ж тебе так участував?
— Е, це вже річ моя. І не питайте мене, бо вам цього не скажу.
Пробували вже й слідити за Іваном, де й
44
