— Вмію, ясний пане, — сказав не надумуючись, Іван.
— А хочеш вступити до мене на службу?
— Хочу! — сказав радісно Іван.
— Я князь Довгорукий, пан Чортопхайлівського ключа. Ти чував?
— Чував, ясний пане.
— Ну, то сідай же на кізли й бери віжки в руки, побачимо, як ти вмієш повозити. Вези нас до свого господаря. Заберемо твої речі і зробимо з господарем обрахунок.
— Не треба, ясний пане, — сказав Іван. — Я власне скінчив свою службу й шукав іншої, то ні з ким і обрахунок робити. Речі мої лежать у певнім сховку, та я думаю, що до служби в ясного пана мені їх не дуже треба.
— Маєш рацію, — сказав, хвилину подумавши, князь.
Княжа четверня під Івановими руками йшла, мов степовий вітер, легко, згідливо, без ніякої втоми. Іван не брав навіть батога до рук, досить було йому сказати слово, цмокнути та потрясти віжками, щоб скерувати четверню, куди хотів, зупинити її або спонукати до швидшого бігу. Іван розмовляв з кіньми, мов з дітьми, старався близько познайомитися з кожним із них, пізнати їх вдачу й норови, і здавалося, що й коні розуміють кожне його слово. Князь
47
