— Комедію! — скрикнула панна Ніна, обливаючись слізьми. — Але ж власне я хотіла зробити конець тій негідній комедії, яку зо мною виробляють. Іване, Івасику, прошу тебе, — обернулася нараз до нього, — дай мені вмерти! Дай мені ще раз повторити те, в чім ти мені перепинив!
— Най паннунця навіть не думає про це! — відповів Іван.
— Але ж бійся Бога! Я не можу вертатись додому! Адже ж нині мають відбутися мої заручини з бароном. Я не можу довше витримати.
— То хто ж паннунцю силує вертатись додому? — відповів з незрушеним супокоєм Іван. — Я думаю, що можна не вертатись і жити.
— Не вертатись і жити? Але куди ж я дінуся, що робитиму?
— Мій Боже, світ такий широкий! Адже ж паннунця мовила, що воліла би на службу найнятися…
— Так ти радив би мені це зробити?
— Що ж, коли йнакше не можна, то все ліпше на службу найнятися, ніж раків і коропів під мостом годувати. Але мені здається, що паннунця, Богу дякувати, не потребує ще аж на таке сходити. Чому ж би паннунця не мала… наприклад…
— Що таке? Скажи!
87
