Та не було куди тїкать.
„Ну, ну, — війт каже, — не трудїть ся,
Куди вам бігти? Задержіть ся!
Де панї?”
„Та оттут лежать”.
Візник вказав на двері спальнї;
З тих, ледво чуть, болющі, жальні
Несли ся зойки. Серце в нас
Завмерло. Боже милий, правий!
Ще вчора стілько блиску, слави
І гордости й пишноти враз —
А нинї от що!
Боковими
Дверима в спальню ту війшли ми,
То панї з разу й не могла
Пробачить нас. Вона лежала
На ліжку й тихо лиш стогнала,
Блїда, аж синяя була.
„То ти, Орино?” (Ся Орина
Була єдиная людина,
Що не відбігла ще її,
Чим мала, хору годувала,
І доглядала й пильнувала. —
Але тепер була в селї.
Пішла до війтової хати
Якої помочи прохати).
Зблизились ми і кажем: „Нї!
Вельможна панї, що се з вами?”
