По черзї з рук до рук гуляла,
Аж поки всїх не обійшла.
Засїла й панї поміж нами
За стіл — сумна, не їсть, не пє,
Так видно — боре ся з слезами.
І нам той кусник в рот не йде.
Всї стихли. Далї наша панї
Як не заплаче! Всї ми ну-ж
Її як мога потїшати.
Вона-ж крізь плач ледви сказати
Могла: „Мій муж! Мій бідний муж!…
Чи з вас нїхто о нїм не чув?”
Де він тепер? Мої кохані,
„Ніхто!”
„Неначе потонув!
О Боже мій! Вже три недїлї!
Я тут лежала, хорувала,
Та з дня на день його все ждала, —
Його нема! О братя милі,
Ратуйте! Се-ж не може бути!
Комісар хоч на нього лютий,
Та все-ж не він в окрузї пан.
Та-ж староста є старший там!
А староста наш друг, у нас
Їв, пив і полював не раз. —
То не повинен допустити
Так довго мойого морити
