„Та нам комісар заказав
З ним говорити. Що й казати,
Що й келїю йому дібрав, —
Поганьшої не міг дібрати…
А ще до того приказав
Лиш раз на день, тай то смерком
Його на прохід випускати”.
От вже і нинї вечеріє,
Ось ключник забрязчав замком
„На прохід!” крикнув. Пан поспішно
Взяв шапку й вийшов. „Як він сміє —
Шептав в нетямі — клятий Шваб,
Як сміє він мене держати
Без суду й слїдства? І чи вічно
Держати-ме? Чом не чувати
Нїчого з дому? Я ослаб —
Се байка, — але жінка! Боже!
Хто знає, сей поганець може
Плопів підбурив, з мого дому
Лиш пожарище, а вона
Недужа, в муках десь кона?…
О, скоро так, то буде й твому
Житю конець, ти сотона!”
Тяжкі ті, невідступні мисли
Його пекли і гнали й тисли,
І він затисши кулаки
Біг мов безумний по надвірку…
Аж глип! Іде комісар в фіртку,
