У вас, — вони сюта прийшли
Са вас просити. Кльопа, кльопа,
Та топра, пане! Ваша панї
Менї роскасувала купа,
Як то вони їй помогли
У всїм. Не міг я віткасати,
І йшов сюта, шоп вам свій піль,
Свою сневаху тарувати.
Та тохо, шо ся тутка стало,
Я тарувати вам не міг.
Тут Ordnung є отин тля всїх!
Ітїть ше, пане, геть віттїль
І сапувайте, шо пропало!”
Та дивне диво! Ті слова,
Що сповіщали пану волю,
Не о що не втишили болю,
А мов збільшили; голова
Його схилилась, згасли іскри
В очох, а хід, недавно бистрий,
Зробивсь повільний. Мов зовсїм
Утратив тямку й почуванє,
Зробивши кроків шість чи сїм,
Він став, оглянувсь — і риданє
Нараз ним затрясло усїм.
Чого він плакав? Чи лиш з болю,
Чи з того, що ішов на волю?
Чи смерть вже близьку прочував?
