І всїх в напруженю держали
І у роздразненю важкім.
Мов хмари над селом нависли,
І з них от-от ударить грім,
Так нашій шляхтї в роцї тім
Бунт хлопський не сходив із мисли.
От і не диво, що коли
Такий настрій побачив людський
І вчув, що й коршму почали
Минать, горілки не пили —
„То бунт!” — аж скрикнув пан Мигуцький.
Та хто бунтує? Перебрав
Усїх смілїйших, дотепнїйших,
Що з давна їх на оцї мав, —
Та з них нїхто нїщо такого
Підозреного не зробив,
Щоб міг вину звалить на нього.
Питає, чи не пріїздив
Який комісар? Чи якого
Письма з міста не принїс.
Чи не скликали де громаду,
Не радили таємну раду?
Нїхто не бачив. — „Що за біс?” —
Міркує пан і сюди й туди,
Серед покою мовчки став,
Аж голову схилив на груди.
З натуги дум аж засвистав.
В тім скочив, затремтїв, рукою
