Нараз на волю полетїв.
То озирнесь, копитом гряне,
Підскочить, фиркне і зарже,
То рушить в чваль, аж землю рве
Копитом, колесом піде,
І знов зарже і раптом стане.
Бурхав так вітер, скріплий снїг
Рвав з поля, нїс в село туманом,
Бив в очи, стежку з перед ніг
Неначе вкрав в короткий миг,
А вив, ревів, мов сам не міг
Скрить в собі гнїв над нашим паном.
Та тяжший плач і рев і стони
Ішли по хлопських всїх хатах:
Ридали дїти, старцї, жони,
А буря ще збільшала страх.
Всї палець божий в нїй вбачали,
Ознаку божого гнїву.
З яким плачем випровожали
Нас на роботу лїсову,
Як мов на смерть вже нас прощали,
Се не забуду, док живу!
Та ба, даремний плач і сльози!
Пан каже, ї мусить бути так.
Вже по оборах чуть погрози
І крики панських посїпак.
І от в метїль та рик шаруги
З обори тут один, там другий
