сказати: спільна власність. Але хотївши цїлу суспільніст побудовати на тій думцї або виховати в почутю конечности тої думки, треба докладно розміркувати, яка має бути та спільність як можна єї побудувати, чи має вона які відміни, які границї, і які?
І в людській працї і в людськім уживаню є певні межі, де кінчить ся спільність і починаєть ся те, що каже „я сам”! Що я з'їм, того вже не з'їсть нїхто иньший, і навпаки: з'їсть хтось иньший, то вже не з'їм я. Так само й з иньшими предметами безпосередного людського вжитку, з одежею, помешканєм, забавами і т. п., значить, так далеко, до предметів безпосередного людського вжитку комунїзм не може сягати. Так само тяжко допустити його і в обсяг звичайного домашнього господарства.
Відпочинок по працї конечний, і кождий чоловік бажає мати собі для відпочинку сій власний кутик, де би міг бути собі зовсїм свободним і не стїсненим навіть своїми найблизшими приятелями й громадянами. Заведенє спільности і то примусової спільности, помешканє могло би бути такою каторгою, таким нещастєм для многих людий, що комунїста по кількох невдалих пробах (одну таку пробу робили в Парижі коло р. 1840. ученики Сен-Сімона Базар і Анфантен) покинули сю думку.
Так само прийшлось обмежити комунїстичні думки і з другого кінця. Певна річ, у нашій суспільній працї богато спільного, богато такого, де один користуєть ся здобутками працї другого або многих иньших. Але чи все тут спільне? Очевидно, що нї. Спільна хиба основа, а кождий робить на тій основі по свойому. Що з того, що мої дїди й прадїди сотками лїт управляли й орали оте поле і воно, таке як я маю його під руками, є властиво здобутком їх працї? Але нехай я один рік не приложу до нього своєї питомої працї і свого кошту (зерна, навозу, або хочби
