діли, не їх, а наймлена, — та й ще пригадує собі високого, грубого сивобородого жида, що нераз приходив, кричав на його матір, чого така розхристана, і брав її з собою, але куди — Герман не знав. Часто вечерами і сама мати виходила кудись і вертала аж над раном, вертала змучена, зла, мов по безсонній ночі, і приносила трохи грошей. Пізніше Герман дізнався, на який це заробок виходила його мати, та це небагато його обходило. Тепер він старався ніколи про неї не думати.
Таке було життя будучого міліонера, Германа Ґольдкремера, аж до десятого року. Правда, ростом і виглядом він подобав на семилітка, та й то слабо розвиненого. Сили й живости дитячої у нього не було. У цю пору він почав набирати смаку до лінивства і часто сидів-туманів цілими днями на лавці в хаті, хоть мати гнала його на місто продавати сірники хлопам або займатися яким іншим зарібком, як інші жидики.
Було це літом 1831 року. Страшна, нечувана досі пошесть навістила наш край. Довго бігали глухі чутки між народом, що наближається „кара божа“, — довго тривожився мир хрищений, ждучи от-от видимої, наглої смерти. Аж ось вона й надійшла, сто раз страшніша, як надіялися. Цілі села пустіли-вимирали, цілі родини щезали зо світа, як віск на огні. Один не знав про смерть другого, і собі ж смерти вижидаючи. Брат відвертався від брата, батько від сина, щоб не побачити на нім страшної печаті смерти. А хто ще лишився живий, ішов до корчми, пив і горлав пісень у шаленій непам'яті. Нікому було потішати безнадійних та сумних, нікому було рятувати хорих, що нераз пищали водиці, конаючи в страшенних муках. Поміж простими людьми літали страховинні повісті про упирів, що „потинають“ людей, а по декотрих селах п'яні, одчайдушні юрби почали навіть палити на огні таких, кого уважали ніби упирями.
І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан потерпів від неї більше, як інші передмістя — чи то тому, що тут затхле та нечисте повітря помагало ширенні зарази, чи, може, тому, що люди, стіснені густо в хатах, легко одні від других заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава під косою, вмирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Скільки їх там перемерло, то лиш Бог один знає. Котрі були багатші, повиїздили при наближенні зарази в гори, на здоровіше повітря, але зараза і там дігнала їх, — може, лиш де сотий успів вернутися назад.
