вставав рано з закислими очима, горючий і червоний по всім тілі, скусаний гидом!
Ох, ті страшенні ночі дитячих літ, що іншим світять до пізньої старости ангельськими усміхами та поцілуями матері, тишею та втіхою, першим і останнім щастям життя, — йому вони були першим і найтяжчим пеклом! Його вони до старости пекли й морозили; сама гадка про них запирала йому віддих у грудях, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в багно, придавлене нещастям. Він сам не знав, яка тому причина, не знав, що така молодість у кождім мусить притупити нерви, заглушити голову до тої степені, що нещастя і плач інших людей не зможуть його зворушити, що вид нужди збудить у нім тільки обридження, але не милосердя. Впрочім Герман Ґольдкремер ніколи й не думав про те, не старався розбирати причини свого поступування, а коли нераз бідні, покривджені ріпниці з нужденними лицями, в латах, просяклих кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, він плював, відвертався і велів слузі викидати їх за двері.
Свою матір він нагадує, як, бувало, цілими днями сидить під хатою з панчохою та клубком у руках та репетує хриплим голосом усяку погань, щоби перекричати котру-будь із своїх сусідок, якій нині прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в її руці дуже поволі поступала наперед, хоч на перший погляд могло показатися, що вона плете ненастанно. Нераз цілими місяцями вона носила ту саму панчоху і той сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирала такої барви, як усе довкола — брудно-сірої. Нераз вона довго гналася за жидиком, що допік їй яким гострим словом, — чалапкала по баюрі розхристана, задихана, охрипла, посиніла з лютости, — а, допавши бідного бахура, хапала за волосся і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю.
Нераз і Германові діставалося від неї, і то дуже прикро. Вона була, як усі ліниві та бідні, дуже вразлива і люта, а в пересерді не перебирала, кого б'є, чим і куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно по голові, що він повалився на землю облитий кров'ю. Тоді вона вхопила його за волосся, підняла догори, заліпила рану розіжваним хлібом, плюнула йому в рот, щоб утишити його плач, і викинула за двері, мов песя, що скавулить.
Чим жила його мати, із чого удержувала себе й його, цього Герман не знав. Знав тільки, що хата, в якій вони си-
