Але у Германової матері грошей не було, зарібку не стало, не стало й хліба, нічого. Вона серед загальної тривоги тинялася попід хату, без пам'яті від переляку й голоду, раз-у-раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитячою цікавістю зближився до того посинілого тіла, покорченого, близького лютої смерти. Йому ще й нині живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безмежно болючий, перекривлений та змінений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тілі. Він тямить кождий її рух, кожде її слово в ті страшні хвилини вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, — материнська любов, хоть під грубою шкаралущею, не загибла в ній, а проявилася в хвилину найтяжчої муки. Її рука, простягнена безвладно, впала на землю, а Герман бачив, як усі жили, всі сустави в ній стягалися, то випручувалися судорожно, як вона дрижала з холоду, а попід шкіру щораз видніше набігала синя, ба, зеленкувата муравиця.
— Герш, — прохрипіла вона, — не підходи… до мене!..
Хлопець стояв, мов отуманілий. У тій хвилині він дуже мало і дуже невиразно розумів, що воно таке діється. Шарпане судорогами тіло матері почало перевертатися на всі боки. На одну мить Герман заздрів її очі: вони доразу заплили кров'ю і аж вилазили з ямок у натузі.
— Герш!.. Чесно жий! — простогнала нещаслива, ледве дишучи.
В тій хвилині впала лицем на землю.
Герман стояв, боячися приступити до неї і не менше боячися втікати.
— Води, води! — прохрипіла, конаючи, але Герман не міг рушитися з місця, його пам'ять щезла на той час.
Як довго він так стояв, два кроки віддалений від посинілого, закостенілого трупа матері, того й сам не тямить. Навіть не може собі нагадати, хто і як пробудив його з того остовпіння, коли і куди спрятали трупа, — все те пожерло вічне забуття, вічна непам'ять.
Він отямився вночі серед вулиці. Голод рвав його нутро, спрага палила горло, тривога, немов кліщами, стискала груди. А довкола тиша глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-під землі, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де ще лишилися живі люди, блимає світло, меркотячи в віддалі і, мов гострі ножі, прорізує пітьму. Малому Германові ще страшніше робиться, коли глядить на ці світла, — він аж
