тепер почуває цілу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — його зуби мимовільно цокочуть, коліна підшпотуються і дилькотять, світ починає крутитися перед ним. Але ось повіяв холодний вітер від сходу, відсвіжив його. Він ходить вулицями, зразу у великім страсі, щохвилини озираючись. Але голод не перестає докучати, проганяє поволі все інше, проганяє й страх і підсуває йому нову, смілу гадку. Германові нема коли довго розважати, він тихими кроками, мов кіт, крадеться до першої-ліпшої хати, в якій не видно світла, де, значить, усі вимерли. Перша, до якої підійшов, була замкнена, добуватися — дарма річ, сили нема. Він поповз до другої. Тут останній живий чоловік інощо сконав. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов до середини. Насамперед поліз до полиць, до мисника, всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занестися. Йому пощастило найти здоровий боханець хліба. Вхопивши його, він аж стрепенувся і в шаленім переполосі пустився тікати з хати. Та, на лихо, тікаючи, зачепив ногою за ногу мерця, що лежав розпластаний на землі, і з розмахом ударився лицем об землю. Йому й досі пригадується те страшенне холодне почуття, що обхопило його в тій хвилині, — такі хвилини не забуваються до віку! Так немов якась невидима, холодна, страшенна рука десь із якоїсь чорної безодні вхопила його не за ногу, а за саме серце. У нестямі Герман заверещав, але зараз же переміг себе, зірвався з місця і вискочив із хати, не випускаючи проте з рук своєї дорогої добичі.
Заспокоївши голод, хлопець засунувся під якийсь пліт у лопушшя і заснув, мов убитий. Другого дня збудився, значно покріплений. Особливо втішив його ясний, теплий, сонячний день, при якім щезали всякі страхи. Він побіг по вулицях, не багато зважаючи на крики і плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а з учорашнього хліба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, — голоду не боявся. Але ось він попав на одну вулицю, по якій возили мерців з трупарні на кладовище — далеко за місто. Він зразу цікаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися вулицею довжезним рядом, обладовані трунами, наборзі позбиваними з неструганих дощок. У труни пакували по два, по три трупи, бо на всіх не ставало домовин. Крізь шпари або з-під непристаючого віка звисали та стриміли руки, ноги, — то голі, відразливо зеленкуваті, то в лахах або й порядній одежі. Крик та завід осирочених не вмовкав, — купами перли люди різних станів вулицею, багато навіть по дорозі падало заражених. Германа пройняв мороз,
