коли дивився на ту страшну безконечну процесію, він щодуху почав утікати з тої вулиці, сам не знаючи куди, щоб лише в далекі, глухі закавулки. Але ще довго потім йому причувався гуркіт трун, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій, каменистій вулиці, — причувався йому той плач скажений, болючий і лякав його нераз серед тихої ночі.
Куди блукав він до кінця цього дня, як проводив найближчі, він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий організм надто сильні враження приглушили його пам'ять. Він тямить тільки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, і шарив напотемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хліба, що нераз надибав холодні, слизькі вже трупи і бридився їх гірше жаби, щораз гонили за ним якісь хлопці (запевне такі, як і він, сироти, що з голоду взялися до такого самого промислу), і що він ночував звичайно під плотами, в бур'яні або межи купами дерева, що стояли на якійсь широкій торговиці. Впрочім чим далі, тим більше покидала його пам'ять, йому ставало якось гаряче в голові, у грудях, перед очима часто крутилися червоні колеса, вкінці все щезло — темно…
Він прокинувся в якійсь просторій світлиці, в якій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом, і дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило і скісним промінням освічувало блискучу лякеровану чорну дощечку над його головою. Біля нього багато таких же ліжок — стогнання, охання… Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить довкола і заглядає до хорих. Він дуже її злякався і затулив очі. Знов забуття…
Мов крізь сон, до його слуху пробивається пискливий, нестерпний голос, що довго-довго одностайно приспівує. Він відкись ніби знає, що це шпиталь, але як він сюди дістався і чому — не знає.
Герман не знає й до нині, як довго лежав у шпиталі, на яку слабість, відки його взяли і за яку ласку. Вражіння з того часу мелькають у його голові, мов відблиски далеких блискавиць.
Був сумний, осінній, слотавий день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на свіже повітря, він почув себе таким безсильним, покиненим усіми, несвідомим того, що тепер починати, — страх перейняв його серед тої широкої безлюдної вулиці так, як колись уночі при виді огників, що тут і там блимали з вікон. Він ледве міг собі пригадати, що таке з ним діялося
