— Я й так дивуюся, що бідний Іцко до́си видержав. Та в нім певно й одної кісточки цілої нема, — відізвався Максим.
Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германові волосся вгору піднялося на голові. Селяни, положивши його опікуна на постелі, взялися перев'язувати його рани, як самі вміли (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, не швидко над'їде в таку негоду!), а Максим, гріючи заморожені, кров'ю обмазані руки над огнем, почав шептом розповідати Германові, що за нещастя постигло Іцка.
— Ну, видиш, небоже, — почав Максим, хитаючи головою, — як то нещастє нераз чоловіка здибле на гладкій дорозі! Та й то ще от-яке! Най бог кождого боронить та й заступить від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де воно, он там за селом над рікою той беріг крутий та високий, — їдемо собі віз за возом, а тут вітер усподу реве так, що Господи!.. Сніг так і жбухає межи очи, коні ледво лізуть, страх! Аж ось кум Стефан, що їхав передом, кричить: „Гов!“ — Ми всі: „Що таке?“ А Стефан повідає: „Слухайте! Тут щось страшного, якесь нещастє!“ Слухаємо, — дійсно всподі берега щось стогне, та так страшно, болюче, що нам аж кров застила в тілі. — „Е, — говорить Панько, — може, Дух Святий при нас, поганець який нас манить у западню?…“ „Що ви, куме, — відказує Стефан, — тут, видно, якийсь чоловік ішов або їхав, не спостерігся добре та й упав з кручі. Ходіть панове, треба ратувати живу душу!“ Панько каже: „Та бо я боюся! Мене ляк зносить!“ А тут стогнанє раз-у-раз зісподу чути, ніби грішна душа в пеклі пити просить. Ми всі зійшлися вкупу. Що тут робити?.. „Ходім, — каже Стефан, — а кума Панька лишім коло коний“. — Пішли ми. Ну, а знаєш, який кусень треба обходити, щоби дійти на сам берег ріки. Заки ми туди дібралися, заки що, то, може, з півгодини минуло. Вітер аж землю рве з-під ніг, аж лід на ріці тріщить, а снігом б'є в очи, ніби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, страшно… Ми побралися за руки і йдемо напомацки туди, де чути стогнанє. Дивимось, лежить щось чорне на леду й не рушаєся. Ми підійшли, кінь посеред роздрухотаних саний. Певно хтось з дороги схибив та перевернувся долі бережищем. Оглянули коня, неживий. Ідемо далі, — а твій бідний Іцко лежить на леду і вже от-от, ледво стогне! Господи, Твоя воля! Таке нещастє на чоловіка!
Максим оповідаючи грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тільки дрижав і поглядав
