стого люду, умілість використовувати його, ошукувати в дрібницях, на кождім кроці, — надавали жидам велику перевагу над німецькими капіталістами і всякими фаховими людьми. Домс не міг видержати їх конкуренції і, хоть не переставав держатися в Бориславі, одначе діло не приносило такої користи, якої сподівався. Тільки жиди зі своїм „грабіжницьким господарюванням“ могли вдержатися. Вони не вважали на нінащо, аби тільки добути „кип'ячку“. Закопи робили вузькі, огороджували хворостом, вентиляція спершу була дуже мізерна, ніяких приписів безпеки ні здоров'я не зберігали, — тисячі, тисячі робітників гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячі і міліони. Вони й один одному не пропускали. Де один добув нафту, другий копав зараз тут же побіч нього, брав глибше, підкопувався під тамтого. Уряд не міг собі з цим дати ради, бо довгий час не було в Бориславі майже ніякої урядової контролі, майже ніякого надзору над публичним безпеченством. Всілякого роду проступки, а то й страшні темні справки, були дуже звичайні. Село Борислав поволі щезало в тім непросліднім хаосі, мов піна на воді. Давні побиті бойовики встали з могил, а встаючи розвалили село, що виросло було над ними!
Герман Ґольдкремер був один з перших спекулянтів, що злетіли на Борислав, мов хижі ворони на падло. Незадовго в нього були вже три ями з „матками“, це є з головними нафтовими жилами. Герман став на́пруго багачем. Досі він тільки боровся, — тепер став безпечно на ноги. Капітал плив йому сам до рук. Але ще довгий час не покидала його та гарячка, з якою колись узявся до першої спекуляції. Довго ще він цілими днями літав по Бориславі, заглядав від ями до ями, сварився, кричав, штуркав робітників, одним словом, як говорили ріпники „квапився, немов завтра вже мали 'го нести на окопище“. Він спершу немов сам не вірив своєму щастю, боявся, що ось-ось воно розслизнеться, розвіється, мов дим. Нераз вечерами він заглядував у тісні темні гирла ям, і дрож пробігав по його тілі. Він пригадав собі своє либацьке життя, пригадував собі селянські оповідання про людську кров у землі, про поганих „песиголовців“, що живі лежать у могилах і ждуть, поки хто їх не випустить на світ. Йому ставало страшно. Його забобонна фантазія рисувала йому почварні образи, — йому причувалися навіть у сні стогнання, що ніби добуваються з ям серед пітьми і мертвої тиші. Але такі хвилини не то рефлексії, не то мускулярної втоми і заспокоєння, були дуже рідкі. Гарячкова діяльність затопляла Германа, — він був немов сліпий, немов сновида,
