що під проводом невидимої сили ступає понад пропасть і тим тільки щасливо проходить коло неї, що не бачить нічого коло себе. Так само не бачив і Герман у своїй гарячці важних річей, які відтак тим дужче далися йому відчути.
Передовсім він не бачив того, як розвинулося за ті літа його родинне життя. У нього вродився один син, Ґотліб, але Германові ніколи було уважати (зрештою ні вміння, ані здібности до цього в нього не було), як розвивається, під якими впливами росте його син. Він знав тільки те, що на четвертім році віку малий Ґотліб почав учитися від звичайного, трохи, зрештою, порядніше одягнутого бельфера гебрейської мови і Письма Святого, а на шостім році пішов до „німецької“ школи в Дрогобичі. Знав також і те (учителі частенько йому про те говорили), що Ґотліб дуже тупа голова і лихо вчиться. Але розважити докладніше над усім цим він не міг і не мав коли, тому то й збував усе грішми, — платив добре вчителям, що „підучували“ його Ґотліба приватно, дома, — платив вино та цукри оо. Василіянам, під зарядом котрих була школа, — і Ґотліб поволі з тяжкою бідою йшов з кляси до кляси.
Та недовго ж тяглася освіта Ґотліба. Скінчивши четверту нормальну, він навідріз об'явив батькові, що далі „мучитися в тій проклятій школі“ не думає. Батько спершу зачудувався, далі розлютився і почав грозити, а, видячи, що все це не помагає, пристав на жадання сина і дав його до крамниці на науку торгової практики. Там пробував Ґотліб і досі. Сцена з сином по скінченні нормалок перший раз відкрила очі батькові, розгарячкованому грошовими спекуляціями. Він побачив, що його син попри все ліниство, попри всю сонливість, близький до ідіотизму, вміє бути таким упертим, таким завзятим, що йому аж страшно стало. Довгі часи стояла Германові перед очима маленька, груба, буцмата фігурка його сина з низьким чолом, щетинистим, наїженим вгору волоссям, з грубими, посинілими зо злости губами, з маленькими сірими очима, в котрих палала така тупа завзятість, така злоба і лютість, якої він досі ніколи не бачив у дитини. З затисненими кулаками і з страшним писком Ґотліб кидався на нього, так, кидався, дерся горі ним, сам не знаючи чого. Напад лютости не багато різнився у нього від нападу епілепсії.
Але Германова спекуляційна гарячка тоді ще зовсім була не припинилася. Ґотліб успокоївся, поставивши на своєму, хоть з лиця його, — це Герман аж тепер побачив, — ніколи не сходила понура упертість ідіота, що знов часом на-
