ліба до неї примішалася ще батькова гарячка, що проявилася рідкими вибухами лютости і вічною невсипно́ю жадобою нищення, псування та трачення всього без думки і без цілі. Правда, школа, товариство, в котре відтак увійшов Ґотліб, обтесали трохи його дику вдачу, але не змінили її. Вона виявлялася тепер рідше, ніж уперед, але все таки виявлялася, скоро щонебудь збоку дало до цього досить сильну спонуку.
Герман нешвидко встиг докладно приглянутися всьому цьому. Спершу не клав на це великої ваги. Але вічна нерухомість, неробство і впертість жінки лютила його — гарячкового, непосидючого спекулянта. Він часто починав з нею сварку, але все надармо. Вона нераз і відповідати йому не хотіла, або на його бесіду відповідала напівдобродушним, напівдурним сміхом. Герман лютився і вибігав з дому. Подібні сцени останніми часами ставали щораз частіші. Германові робилося дома щораз прикріше, він почував себе немов у різницькій ятці, переповненій запахом свіжого м'ясива. Щось мов перло його з дому, — але сам він не знав, куди йому дітися. Та щастя його, що він не зовсім ще ясно бачив, що́ це за люди, з котрими йому треба жити, — що́ це за натури, його жінка і син! Щастя його, що він не знав, чому вони такі дивні, примхуваті, уперті, — що він уважав їх здоровими людьми! Коли б він був знав, яка велика мірка помішання розуму і психічної недуги лежить в їх крові, він певно не був би міг і днини ночувати з ними під одною стріхою! Правда, життя і природа — це дуже консеквентні діячі, — вони швидко показали йому й той бік справи, — але все таки ближча задума могла б була спричинити переворот, а то й зовсім звести його на супокійну дорогу лікарського та психіятричного рятунку.
І тепер, у хвилині найбільшої переваги рефлексії та спогадів, яку досі тільки переживав Герман, він не спинявся довго над картинами свого родинного життя, — так дуже це життя йому збридло. Саме вчора в нього була завзята передирка з жінкою, в котру вмішався й син, що на той час був дома. Герман тепер уже й не тямить, про що їм пішло, — але те тільки тямить, що жінка й син насіли на нього так, що мусів утікати з дому. Жінка лаяла його, а син грозив, посинівши зо злости. Герман сплюнув перед себе з досади.
— Прокляття боже на таке життя! — шепнув він, беручися до роботи.
Швидко перо заскрипіло по шорсткім сивім папері. Але рефлексія ще не втихла. Герман зупинився по хвилині, по-
