роблять. Але що ж виходить із усього цього? Ніщо, поки не візьмем на увагу блідости та слабости вірника при оповіданні Матія. Так це значить тоді, що… що Германів вірник або сам убив Івана, чи там пхнув його п'яного до ями, або знав про це і, може, поділився грішми із убивником?.. То принаймні певна річ, що при трупі не було ніякого сліду грошей. Ах, а Матій же казав, що на Покрови бачив, як якийсь чоловік пив з Іваном. Хто був той чоловік? Чому Матій не хотів цього сказати?.. В тім щось мусить бути!..
Такими невеселими думками зайнятий, ішов Герман далі, щораз далі, аж опинився геть на самім краю Борислава, де при купці стояло кілька нужденних старих, гнилою соломою критих хаток, де жили ріпники. В одній із тих хаток, що стояла коло самої дороги, ще світилося. Це світло серед загальної пітьми звернуло на себе Германову увагу. Він тихенько підійшов ід хатині і заглянув крізь тісне віконце до середини. Він не знав, хто живе в тій хатині, і йому зовсім не йшло про те, — дізнатися цього. Щось перло його придивитися, як живуть ті ріпники дома, поза роботою, що говорять, чим займаються. Та й на це не був Герман так дуже цікавий, бо скільки ж то разів заходив він у такі хатки, скільки разів обзирав холодним, згірдним поглядом усю мізероту, якої повні вони були від гори до споду! Але нині, дивним якимось способом, усе, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, усе, чого діткнувся, змінювалося, перекидалося в що інше, мов зачароване. Всякі найщоденніші і найзвичайніші речі показувалися йому нині з нових, невиданих досі боків, — і ось що потягло Германа під віконце нужденної ріпницької хати. Та тут ждало його ще одно, зовсім несподіване зворушення. Воно мусіло довершити морального перевороту в його душі, перевороту глибокого, страшного, болючого, що нині в нім звершувався силою всіх вражень життя, наслідком усіх добрих і злих сил, котрі він у собі виробив.
У хаті, до котрої заглянув Герман крізь вікно, все свідчило про страшну нужду і занедбання. Тісна хатина з голими, давно небіленими, закоптілими, пообдираними стінами подобала радше на гріб, ніж на людське помешкання. Більшу половину вільного місця в ній забирала глиняна піч із припічком, до якого припирав дощаний тапчан, застелений соломою і накритий грубою веретою, — і стільки всеї постелі! Ні стола, ні стільця не було. На жердці над тапчаном висіло кілька жіночих лахів, а над тапчаном на двох шнурах дощана, грубо збита колиска. Тільки всеї посуди побачив Герман усе-
