— Що се значить, реб Мендель? — запитав він бачучи, що Мендель відкашлявши не кінчить свого реченя.
— Значить, обіймай ти се дїло.
— Ну, але якаж тут спілка? Що ви будете робити?
— Я піду в землю гнити, — зі зворушенєм мовив Мендель. — Але мій контракт… я вложив у се дїло свій капітал, хоч і невеличкий. У мене стара жінка, молода дочка, що буде з ними по моїй смерти? Розумієш тепер, яка моя спілка? Бери мою Рифку і веди ґешефт для себе й для неї.
Герман не відповів на се нїчого. Він доси якось не мав нагоди придивити ся Рифцї. Він попросив Мендля дати йому пару день до намислу, а сам заняв ся далї дїлом. Його тїшив тепер зріст того дїла і бачучи день у день, як поступала будова широкого комплєксу касарень, стаєн та маґазинів за містом, мов окремий квартал, він радував ся, немов би се було його власне дїло.
Та при тім не переставав роззирати ся й за власним ґешефтом. Їздячи та ходячи по селах він пронюхував за можливими жерелами зиску. Та се в ту пору було не легко. Край був без нїякого промислу; селянство сьвіжо увільнене з під панщини, упоєне сьвіжою „волею“ кинуло ся пити, навіть із занедбанєм управи свого власного ґрунту. По селах день і ніч коршми гули криком, співами та бійками охочих селян, за те на полї було пусто, хиба жінки порали ся в городах. А в коршмах ішов формальний карнавал, гуляла молодїж, старші роздебендювали про колишнї буки та про нову свободу, кпили з панів, та не маючи
