— Але я тої війни не люблю, — скрививши рота мовив Дувідко. — Я люблю, як щось живе треплеть ся менї в руках, а я раз за разом затоплюю ніж у його тіло і слїджу його передсмертні судороги і любую ся струмками горячої крови, що бє ключем із його ран, і слухаю його передсмертного стогону і харчаня. Отсе приємність! Чуєш, що ти пан над житєм людським, коли можеш відібрати його в кождій хвилї.
Германови нїяково було слухати таких концептів, хоч він не вірив у їх серіозність та вважав їх вискоками тих розбійницьких повістий, якими зачитував ся його син. Лише блиск його очий, дикий і кровожадний, коли його фантазія забігала на такі теми, велїв бачити в них виплив дїйсного нахилу його вдачі. Герман здвигав раменами і йшов за своїм дїлом, а Дувідко довго ще з матїрю фантазував на тему розбоїв і вбійств, і вона з подивом слухала його фантазій та все лише шептала:
— Рицарська вдача! Що за рицарська вдача.
— От дїтвак, нехай фантазує, — мовив Герман спльовуючи на підлогу, потім зажмурив очи і задрімав.
І снить ся йому, що він лежить на зеленій мураві, пахучій подихами весни, а над ним висить ясне небо глубоко-блакитною безоднею. І мурава під ним мов ледова крига пливе кудись по якомусь невидному, безбережному морю. Його серце починає бити живійше, мов у чоловіка, що летить, але рівночасно все його тїло таке ослаблене, знесилене, що він не може ворухнути анї рукою, анї ногою. І глядить у гору і бачить, що край його голови виростає
