озираючись. Але голод не перестає докучати, прогонює поволи все инше, прогонює й страх, і підсуває йому нову, сьмілу гадку. Германови нема коли довго розважувати, — він тихими кроками, мов кіт, краде ся до першої-лїпшої хати, в якій не видно сьвітла, де, значить, усї вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена; добувати ся — дарма річ, сили нема. Він поповз до другої. Там лише що сконав остатнїй живий чоловік. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов до середини. Насамперед полїз до полиць, до мисника, — всюди обшарив, аби знайти бодай чим будь занести ся. Йому пощастило знайти здоровий бохонець хлїба. Вхопивши його він аж стрепенув ся і в безумнім переполосї пустив ся тїкати з хати. Та на лихо тїкаючи зачепив ногою за ногу мерця, що лежав розпластаний на землї, і з розмахом ударив ся лицем о землю. Йому й доси пригадуєть ся те страшенне холодне почутє, що обхопило його в тій хвилї — такі хвилї не забувають ся до віку! Так немов якась невидима, холодна, страшенна рука десь із якоїсь чорної безоднї вхопила його — не за ногу, а за саме серце. У нестямі Герман зверещав, але зараз же переміг себе, зірвав ся з місця і вискочив із хати, не випускаючи з рук своєї здобичі.
Заспокоївши голод, хлопець засунув ся під якийсь пліт у лопушє і заснув мов забитий. Другого дня збудив ся значно покріплений, — особливо втїшив його ясний, теплий, соняшний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по вулицях, не богато зважаючи на крики і плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а з учорашнього хлїба
