— Не пізнаєш мене? — спитав Жидок.
Герман кивнув головою і випулив на нього очи.
— Я Іцик Шуберт, — знаєш? Моя балабуста там жила з твоєю мамою, — знаєш?
Герман ледви-не-ледви пригадав собі Іцка, але на згадку про маму, сам не знаючи чому і про що, заревів на весь голос.
— Ну, ну, не плач, — сказав Жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли, — що робити? Всї померли, всї до одного, — додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба і бухер, — усї! Ну, ну, — ша-тихо, небоже — плач не поможе! А я гадав, що й ти капорес, а ось ти ще живий!
Герман нїчого не говорив, тілько хлипав і обтирав очи рукавом.
— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною.
Герман видивив ся на нього, мов не розумів того слова.
— Куди?
— До Губич! Там у мене хата є, — і кінь є, і візок, — поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно там жити, — і твій тато там жив, та бідний умер!
Герман не мав куди повернути ся, не мав де ночи переночувати, а Іцик не хотїв його покинути і того таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холєра вже притихла, від коли пішли осїнні холоди та слоти, але люди ще не вспіли отямити ся після страшного нещастя. Загалом по вулицях рідко видно було чоловіка, а де й показало ся людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленїле, що бачило ся, ті люди повиходили йно що з вяз-
