з малку любив числити. Ще мати вчила його початків численя, а Іцик був у тім добрий майстер і силкував ся передати Германови свою штуку. Ось і тепер сидячи над своєю дучкою, весь замазаний ропою як чорт, у подраних, вонючих лахах, Герман числить: стілько коновок ропи на день, стілько треба заплатити за перевіз, по стілько центів коновка, а стілько виходить на житє, а стілько випаде на місяць… Він спекулює, як би так не возити до Дрогобича, а варити мазь тут? Е, що, а все таки мазь треба-б везти на торг… а при вареню треба сидїти… не оплатить ся. Або як би так мати свойого коня і свій віз, простий драбинястий селянський віз, і самому возити ропу? Щож, на коня і на віз гроші у нього були би… можна би навіть що два дни відвозити по дві бочки… Герман числить цїну коня, воза, паші, удержаня, і виходить, що се могло-б оплатити ся. А ще як би цїна ропи троха, трошечка підскочила! Се був сук, на який наскакували всї Германові рахунки! Се був одинокий пункт, із якого можна й треба було шукати вихідної точки, шляху до краю, де ростуть великі гроші. А ся точка довго не хотїла подати ся Германовим очам. Навпаки, здавало ся навіть якийсь час, що тут якась глуха вулиця і нїякої вихідної точки для далекої дороги тут нема що й шукати. Цїна ропи почала падати; у дощаних шатрах за Дрогобичем перестало курити ся; старий Туртельтавб, що варив мазь, почав махати руками і кричати на либаків:
— A schwarze Jur на вас! Не треба менї вашої кипячки! Нїхто не хоче купувати мазь! Куди я подїю те, що наварив? Нехай вона вам скисне, а я не потребую!
