— Добре Гершку, що ти такий відважний, — мовив Вольф. — Та ще одно мушу тобі сказати. Я візьму ся ввести тебе в нашу компанїю. У нас умова проста. Кождий працює на власну руку і помагає иньшим, де й як може. Що заробить, то його, але по скінченю торгу йде обрахунок, і кождий дає десять процент свойого зарібку на компанїю до рівного подїлу. Се на те, щоб один не паношив ся занадто, коли йому пощастить, а другий щоб не виходив голїруч.
— То добре, — мовив Герман.
— Часом добре, а часом нї. Для недотепного, незручного, для такого, що не має щастя, то воно добре, бо він усе хоч що то дістане. Але для щасливого та спритного, якому пощастить на торзї, то часом буває несмачно. Подумай, як би тобі вдало ся заробити тисячу ринських —
— Тисячу! — перервав йому Герман здивованим окриком.
— А ти як думав? На великих товарових ярмарках у Сморжу, Боринї, Лютовисках ми заробляємо часом і більше. Ну, отже, як би так тобі трафило ся, ти радо віддав би сотку на тих, що не заробили стілько або ще набрали позаушників?
— Не віддав би.
— Отже бачиш. Часом то неприємно. А від своєї компанїї утаїти ся годї. Кождий добре знає, що заробив другий. Пильнують одні одних. А про те є й на се спосіб.
— Який?
— Власне те, що я хочу тобі сказати. Я приймаю тебе за практиканта до себе. Ми в компанїї стоїмо за одного барашівника. Ми оба
