і страшних пригод, знаня сьвіта й людий, самих таких скарбів, що не давали нїяких процентів і зовсїм не забезпечували його рудої голови на старість та на випадок хороби.
— Гершку, — говорив він нераз до свого практиканта, коли мандрували з міста до міста або ночували дебудь у коршмі, поки на дворі свистав вітер та хляпав рясний дощ, наводячи тоску на душу, — Гершку, диви ся на мене, старого дурня! Вчи ся у мене лїпшого розуму, нїж я його мав.
— Ви не дурень, реб Вольф, — мовить Герман.
— А щож, як не дурень? Чого я доробив ся?
— Ви не мали щастя.
— Може й правда! — мовив Вольф похиляючи руду голову на груди. — Так менї нераз здаєть ся, що я ще маленький, і виходжу з батькової хати — а наша хата стояла серед поля так як і отся коршма. Виходжу з хати, а сонечко сьвітить так ясно, на дворі так тепло, запашно. І я дивлю ся кудись у далечінь — далеко-далеко! І так менї чогось солодко дивити ся, хоч там звичайно нїчого не видко крім темного лїса десь на краю обрію. Та нї, то не темний лїс — здаєть ся менї, — то темна хмара, і вона не стоїть на місцї, а суне супротив мене все близше й близже. Вона не страшна, не гуркоче громами, не моргає блискавками, а наближаєть ся мов якась люба загадка. Нараз вона розчиняєть ся, мов поли широкого кафтана, і в тім отворі робить ся ясно. Я дивлю ся в ту ясність і бачу в нїй нїби то нашу хату, але чисту, вибілену, високу, з ґанком і блискучими вікнами. А докола
