— А, пан Ґольдкремер! Витаємо! — почули ся з ріжних сторін голоси. — Що чувати в Дрогобичі? Як ідуть дїла? Ще не докопали ся матки? Будете сьогоднї вечір у касинї?
Сипали ся гучні питаня, простягали ся руки до витаня. Герман сопучи та фукаючи пішов просто до їдальнї, щоб замовити собі обід; тимчасом кельнер уже застелював для нього стіл, розкладав тарілки та прибори, а сам реставратор з низьким поклоном запитував його:
— Якого вина позволить пан добродїй? Токай чи Фесляв?
Герман любив обідати сам, так щоб нїхто иньший не сидїв при його столї і, як він любив висловляти ся, не заглядав йому в ложку. Касинові гостї знали сю його привичку і шанували її, так як шанували всяку забаганку бориславського короля. Як правдивий ґешефтсман Герман обідав швидко, аби наситити живіт, не смакуючи та не роскошуючи ся. Він звичайно підчас їди обмірковував свої інтереси, та сьогоднї ті міркуваня якось не клеїли ся. Пообідавши він велїв подати собі чорну каву, закурив циґаро і розваливши ся на софі, що стояла в кутї їдальнї, сидїв нїмо, пускаючи клуби диму та прислухуючи ся гаморови, що йшов із сусїднїх покоїв, стукови білярдових кіїв о кулї та клекотови бориславського житя. Тепер, після ситого обіду та пів бутельки доброго вина й думки його були спокійні, якісь ситі та гладкі, плили рівною хвилею, мов ріка, що збігши з шумом і шелестом із гір вийшла на рівнину і тече тихо, широко в гладкім, глинковатім коритї.
Так ось воно, те, чого він добив ся, за що боров ся, задля чого терпів і мучив ся
